Ще раз про дифтерію

   Якщо згадати історію, то згадане захворювання, що нагадує дифтерію, зустрічалося ще у напрацьованих матеріалах Гіппократа у V-IV столітті до нашої ери. У різних країнах цю хворобу називали по різному: “сицилійська хвороба”, “єгипетська хвороба”, “задушлива хвороба”. Видатний французький лікар П’єр Фідель Бретонно описав різні клінічні форми “смертельної виразки глотки”, він же запропонував назву хвороби –”дифтерит”. Але згодом його учень замінив термін “дифтерит”, на термін, який використовується і на сьогоднішній день – “дифтерія”. Ще у далекому 1923 році французький біолог завдяки своїй клопіткій праці одержав дифтерійний анатоксин, який стали використовувати для планової вакцинації проти дифтерії.
      Завдяки імунізації, яка проводилася з 1930 року, дифтерія була ліквідована як масова епідемічна хвороба. Вона реєструвалася у вигляді поодиноких випадків.
Збудником дифтерії є грампозитивні палички, які не утворюють спор і капсул. Основним фактором патогенності збудника є екзотоксин. Це один з найсильніших токсинів у природі, поступається лише ботулінічному і правцевому токсинам. Дифтерійний збудник стійкий у навколишньому середовищі – у дифтерійних плівках, на предметах побуту, у трупах зберігається близько 2-х тижнів, у воді до 3-х тижнів. Але миттєво гине при кип’ятінні й протягом двох-трьох хвилин під дією дезінфікуючих засобів.
     Джерелом інфекції при дифтерії є хворі на будь – яку клінічну форму, а також бактеріоносії. Бактеріовиділення у хворого починається з кінця інкубаційного періоду і триває до повної санації ротоглотки, у деяких випадках може формуватися вторинне носійство.
  Носієм вважають клінічно здорову людину, в організмі якої знаходиться збудник інфекції. “Здорові” бактеріоносії виділяють у зовнішнє середовище меншу кількість збудників, порівняно з клінічно вираженою інфекцією. Однак вони становлять небезпеку з точки зору джерел розповсюдження інфекції. Носійство здоровими особами, що раніше не хворіли, і не були щепленими, короткочасне. Переважна більшість носіїв на сьогодні не виявляється і не реєструється.
   Оскільки носії найчастіше не знають про виділення ними хвороботворних мікробів у навколишнє середовище й через це не дотримуються необхідного санітарного режиму. Їхня небезпека перевищує небезпеку явно хворих людей. Такі носії, які працюють у дитячих, геріатричних закладах, вкрай небезпечні.
   Що стосується імунного носійства, то відзначено, що особи щеплені проти дифтерії, рідше стають тривалими носіями. Можна вважати, що профілактичні щеплення не тільки знижують захворюваність на ту чи іншу інфекцію, але й перешкоджають формуванню носійства. Носіїв виявляють тільки лабораторними дослідженнями.
  Щоб захистити себе та оточуючих від хвороби потрібно сформувати антитоксичний імунітет. І саме вакцинація дозволяє сформувати цей імунітет і зменшити сприйнятливість організму до цієї інфекції.
   Єдиний спосіб захиститися від дифтерії – це вакцинація. Проводять її вакцинами, що містять адсорбований дифтерійний анатоксин. Щеплення проводять за віком: у 2 місяці (перше щеплення), у 4-ри місяці (друге щеплення), у 6-ть місяців (третє щеплення), у 18 місяців (4-те щеплення). Це первинний вакцинальний комплекс, який необхідний для створення базового імунітету. Ревакцинацію проводять у 6-ть років, наступну у 16-ть. Першу планову ревакцинацію дорослих за віком проводять у віці 26 років, потім кожних 10 років.
Бережіть своє здоров’я та життя, рідних і близьких Вам людей!

Помічник лікаря-епідеміолога Волочиського районного
лабораторного відділення ДУ «Хмельницький обласний
лабораторний центр МОЗ України»                                                        Гальомко Л.В.